Мирвода Ніна

Мирвода Ніна Миколаївна — солістка-вокалістка Ансамблю пісні й танцю Державної прикордонної служби України, з 2006 року – заслужена артистка України.

У 1974 році н одному з місцевих Будників культури Чгрнігішцпин на сцену внншли дві дівчинки: п’ятирічна Ніна та дев’ятирічна Валентина. Діти настільки зворушливо співали пісню ” І уманьї. тумань», верните мис маму…”, що зал апло­дував стоячи. Хтось кричав на біс!”, а хтось так і не зміг приховати сліз… Цс був перший вихід па сцену відомої нині артистки – солістки ансамблю пісні і танцю Державної прикор­донної служби України І Іінн Мириодн. проте саме його вона пізніше назве найбільш хвилюючим.

…Якось до одного з дитячих санаторіїв мальовничої Оде­си приїхала більш ніж талановита виконавиця пісень у народ­ному стилі. Серед самого розпачу концерту хтось ненароком зачепив шнур, і зник музичний супровід. Солістка не розгуби­лася, сміливо співала дачі та на повний голос. ‘Годі діти під­нялися і аплодували стоячи. Цей вихід на сцену солістка назве найщасливішнм.

Народившись у невеличкому селі на Чернігівщині. Ніна звикла до нелегкої роботи змалечку. До того ж, крім неї. в сім’ї було ще двоє дітей. Мати працювала дояркою, батько – водієм. Діти намагалися допомогти батькам, як могли та як уміли. Нерідко після напруженого дня вся сім’я збиралася на кухні та співала, влаштовуючи своєрідні “вечорниці”. Адже не з чим. а з голосом, як то кажуть, “склалося” у всіх. Проте музичну стежку в якості професії обрала лише середня донька Ніна. Батько часто говорив дітям: “Як би не склалася ва­ша доля, ростіть та живіть так. аби мені за вас не було соромно…”. Цю батьківську настанову І ііна усвідомила повною мірою лише тоді, коли батька не стало, проте з ча­сом взяла її за тверде правило. Після закінчення восьмого класу середньої школи Ніна залишила ригне село і подалася на навчання до одного з музичних училищ Києва. І Іерші враження від столиці були більш ніж надзвичайними. Я все боялася заблукати і постійно записувала собі куди і як добиратися… Столиця вражала своїми відстанями, як не як це ж не до сусіднього села перейти!”.

Взагалі.опираючись на своє дитинство.Ніна Миколаївна на­зиває себе “вреднючою днпіною.яка добряче допікала батькам”: В мене не складалося з математикою, не любила точних наук. У шкільних творах завжди писала.що хочу бути артист­кою! З мене всі сміялися і намагалися пояснити, який це непростий шлях. Я ж справді шалено хотіла співати. Моє сценічне життя розпочалося з п’ятирічного віку.нерідко заби­рали прямо зі шкільних уроків, одягали білий фартух, чіпляли банти, і я іхала виступати в одному з районних чи обласних оглядових конкурсів. Я раділа, що прогуляю математику…”. – посміхаючись згадує солістка.

Цілком доросле життя.яке розпочалося в 15-річному віці, багато чому навчило Ніну. Саме тоді дівчинка переїхала навчатися до Києва. Абсолютно чуже місто,незнайомі люди. Ніна часто плакала в подушку. Проте навчання закінчила гідно. І Іізніше влаштувалася в одному з місцевих ансамблів, щоправда.колектив не проіснував і року. Потім була перша декретна відпустка.пізніше фольклорний ансамбль “Берегині”.

Гам Ніна пропрацювала дев’ять з полониною років і. як каже вона сама, пройшла справжню школу життя. Шалена кількість концертів.незліченне число поїздок, відвідання багатьох країн…

Якось, співаючи на сцені Палацу “Україна” у складі хору “Берегині”. І ііна подумки дозволила собі трохи помріяти: “От би якось заспівати з цієї сцени самій…”. Про те. що її бажання коли-небудь таки збудеться. І Ііна й уявити собі не могла. І Іе пройшло й кількох (юків. як професійна солістка таки вийшла на омріяну сцену з гарною піснею “Крапає дощик…”. Зібравши гучні оплески залу, співачка лиш тоді по-справжньому повірила в себе.